Ільниця

Села Іршавського району
Закарпатська область України

Ільниця - Ilonca, Iloncza (в угорських джерелах), llnice (в чехословацьких джерелах). Згадка 1450 p. - cело в Іршавському районі Закарпатської області

Загальноосвітня школа у Ільниці

Picture 2 of 10

Загальноосвітня школа у Ільниці (фото 2004 року)

 

У вас є цікава фотографія цієї місцевості? Ви маєте можливість додати її до нашої галереї:


Що зображено на фотографії?

 

Додаткова інформація

Ільниця - село, центр сільської Ради, розташована в мальовничій долині річки Сииявки, біля підніжжя гори Бужори, за 4 км від міста Іршави, з яким зв’язана шосейною дорогою та вузькоколійною залізницею. Населення - 7816 чоловік. Сільраді підпорядковане село Осій.
На території села та його околиць виявлені поселення доби неоліту (IV тисячоліття до н. е.), бронзової доби (II тисячоліття до н. е.) та носіїв куштановицької культури (VI - III століття до нашої ери).
Вперше Ільниця згадується в історичних джерелах 1450 року. На той час селом володів шляхтич Кінфалуші. В 1458 році Ільниця стає власністю роду Довгаїв. В наступному село переходило від одних феодалів до інших. Серед власників Ільниці згадуються Ілошваї, Відкої, Петери, Шімони.
З часу свого виникнення Ільниця була українським селом. Вона мала православну церкву, священики якої знали старослов’янську грамоту, користувались церковними книгами зі Львова. Про це, зокрема, свідчить запис, зроблений на полях книги «Апологіон», виданої у Львові 1632 року.
Село зростало дуже повільно. В 1707 році тут було тільки 44 кріпацькі господарства, які належали кільком поміщикам. Феодали розпоряджались селянами як своєю власністю. Так, у 1770 році поміщик Вітязь продав за 100 форинтів дві кріпацькі сім’ї разом із землею іншому феодалу.
В наступні роки чисельність жителів зростала як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення сюди українського та єврейського населення з Галичини. В 1799 році при місцевій церкві була створена школа з українською мовою навчання, її відвідувало 63 учні. За переписом 1816 року в Ільниці було 240 хат, тоді як сімей налічувалось 278. Отже, не все населення мало своє житло.
Із 278 родин дворянських було 3, селянських із землею - 173, малоземельних - 59, решта - безземельні і панські слуги. На 1823 рік у селі налічувалось 4 водяні млини.
У першій половині XIX століття в околиці Ільниці почалось добування залізної руди. Невдовзі тут були створені залізорудні промисли, які, проте, не набрали великого розвитку через відсутність зручних шляхів сполучення та віддаленість села від промислових центрів. З 1865 року в районі Ільниці для місцевих потреб стали видобувати буре вугілля.
Після відміни кріпацтва становище трудівників Ільниці майже не поліпшилось. Ріст грошових податків приводив до заборгованості селян. У липні 1875 року заборгованість селян Ільниці тільки по державних податках становила 8230 форинтів. Селяни змушені були звертатись за позикою до лихварів, які брали з них величезні проценти - до 300 проц. річних. Нерідко лихварі силою стягали з бідняків свої позики та проценти. У січні 1881 року, наприклад, лихварі разом з жандармами забрали у боржників Ільниці все їхнє майно.
Селянська земля теж переходила до лихварів та окремих заможних селян, які здавали її в оренду тим же селянам за високу плату.
На 1900 рік в Ільниці проживало 3600 чол., у т. ч. українців - 2999, німців - 556, угорців - 45. Із 1600 чол. самодіяльного населення у сільському господарстві було зайнято - 1464, в ремеслі - 21, торгівлі - 12, на транспорті - 3; службовців було 10, поденщиків - 69 та прислуги - 20 чоловік. Селянські господарства характеризувались на цей час значною класовою диференціацією. 265 господарств із 462 були малоземельними і жили переважно із поденних заробітків. На 1900 рік у селі було 498 сільськогосподарських робітників, які ходили на заробітки переважно в західні райони Угорщини. Отже, на том час у Ільниці вже склався значний прошарок сільськогосподарського пролетаріату.
Занедбаною була справа освіти трудівників Ільниці. Лише в 1876 році тут створено початкову школу з українською мовою навчання, де працював один учитель, крім того, дітей навчав дяк у православній парафіальній школі. Із 719 дітей шкільного віку школу відвідували всього 234. В 1900 році тільки 677 чол. із 3600 уміли читати і написати своє прізвище.
На початку XX століття в Ільниці діяла приватна лісопилка, де працювало 24 робітників. Створюється споживче кооперативне товариство, але через обмежений капітал воно майже не діяло. Розпочало діяльність також кредитне товариство.
Напередодні першої світової війни серед селян Ільниці розгорнувся масовий рух за розрив з уніатською церквою як протест проти шаленої мадьяризації. Сотні сімей перейшли в православну віру.
Багато страждань трудівникам Ільниці причинила перша світова війна. Із села на фронт було взято 247 чоловік. Багатодітні селянські сім'ї, які й до того терпіли хронічний голод, будучи позбавленими господарів, обкладені численними податками, опинились перед загрозою голодної смерті. «В Ільниці, - писав уповноважений Березької жупи в січні 1918 року, - нуждою і злиднями охоплено все населення. Тут може бути видано тільки зрідка, у вигляді ліків, трохи борошна з метою врятування від голодної смерті. Виявлення запасів, проведене в кількох хатах, підтвердило повну відсутність продовольства і якнайжахливішу нужду».
Звістку про Велику Жовтневу соціалістичну революцію принесли в село колишні військовополонені, зокрема Ю. Ю. Роман, який у 1918 році боровся за завоювання Жовтня в одному з червоногвардійських загонів Петрограда.
На Всезакарпатському з’їзді в Хусті 21 січня 1919 року делегати Ільниці Юрій Ломага, Михайло Староста та Василь Шостак разом з іншими представниками трудящих голосували за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною.
В березні 1919 року була створена Рада робітників, солдатів і селян, яка взяла управління селом у свої руки. Та в кінці квітня 1919 року село було окуповане військами боярської Румунії. Починаються арешти активістів Радянської влади, на трудящих було накладено ряд податків.
Після захоплення Закарпаття буржуазною Чехословаччиною в травні 1919 року становище трудящих Ільниці майже не покращало. На 1932 рік 300 родин, зайнятих у сільському господарстві, зовсім не мали землі, 650 малоземельних володіли до 10 кадастральними гольдами і тільки 70 сімей мали понад 10 кадастральних гольдів землі. Великі земельні масиви мали в Ільниці поміщики Й. Тар, С. Уйгелі та уніатська церква. Сільська біднота зовсім не мала тягла, у значної частини селян не було також корів.
Трудящі Ільниці змушені були поневірятись, шукаючи роботи на чужині. «Тутешнє населення, - писав нотар, - зайнято сезонно на польових роботах в Словаччині, Чехії, Австрії та інших, на зиму приходять додому, а весною знову відходять працювати». Якщо поденщик і знаходив якусь роботу, то заробітку не вистачало навіть на прохарчування. За даними районного нотаріату, восени 1934 року поденщик міг заробити тільки 8-12 чеських крон, в той час як 1 кг печеного хліба коштував - 2,2 чеських крон, 1 кг штучного жиру - 10, 1 кг цукру - 6, 7, 1 кг мила - 6 крон.
Неухильно зростала заборгованість селян банкам та лихварям. Майно не одного селянина було продано «з молотка». Так, у Дмитра Цогла, Василя Ляшка, Петра Вівсяника за борги було продано останній клапоть поля, а в Дмитра Клима забрано хату, вся його сім’я залишилась без притулку.
В роки чехословацького буржуазного режиму трудящі Ільниці, як ї раніше, зазнавали соціального та національного гніту.
Католицька та уніатська церкви були вірними прислужниками буржуазії. В 1933 році уніатські попи Боржавського дистрикту поставили на зборах в Ільниці вимогу про виключення з клерикальної преси згадок про Шевченка та Україну, бо ці слова «погано впливають на парафіян».
У ході підготовки до парламентських виборів 1924 року в Ільниці створюється комуністичний осередок. Його першими членами були Дмитро Клим, Юрко Попович, Петро Пилипко, Юрко Каман, Павло Совка. Вже у квітні 1924 року під час виборів до чехословацького парламенту комуністи одержали 800 із усіх 1800 голосів.
Серед Ільницької бідноти широко розповсюджувалась комуністична преса, зокрема газети: «Карпатська правда», «Голос життя». У 1925 році в Ільниці був створений молодіжний освітній гурток, яким керувала комуніст Марія Пітра.
Ільницька біднота розгортає все активнішу боротьбу проти гнобителів. В міжнародний день боротьби з безробіттям 25 лютого 1931 року селяни готувались провести маніфестацію. Ще з ранку, щоб залякати людей, жандарми влаштували в селі стрілянину, напали на будинки комуністів. Але масова маніфестація все ж відбулась. Багато селян було побито жандармами під час її розгону.
У вересні 1935 року відбувся виступ Ільницьких лісорубів. Обурені довгою затримкою заробітної плати, вони побили підприємця. З приводу цього празька буржуазна газета писала: «Кваліфіковані лісоруби при акордній праці від сходу до заходу сонця виробляли не більше 3-3,5 крон в день... Цю жебрацьку тяжко зароблену плату не дістали протягом кількох тижнів. Підприємець сховався, сказавши робітникам, що вони йому більше не потрібні. Без гелера в кишені пішли додому ЗО км. Там чекала жінка з декількома голодуючими дітьми... Як було тим матерям, які разом з дітьми харчувались багато днів хлібом з висівок і огірками, позиченими у більш щасливих сусідок, коли повернувся виснажений чоловік без куска кукурудзяного хліба і грошей».
З часом село зростало. На 1938 рік у ньому налічувалось 1100 дворів, де проживало 5700 чоловік, у т. ч. українців - 4890, євреїв - 700, угорців - 100, німців - 7.
Це велике село майже не зачепив промисловий розвиток. Тут діяла лісопилка, де працювало 60 чоловік, 14 примітивних водяних млинів, вручну видобувалось буре вугілля.
Майже вся орна земля належала кільком куркулям та поміщику, близько 100 селянських господарств було безземельними.
На 1938 рік в Ільниці налічувалось понад 150 безробітних та 40 бідняків, які не могли самі прохарчуватися і жебракували.
Жителі села фактично були позбавлені медичної допомоги - її можна було одержати платно лише за 40 км від Ільниці - в Береговому або Мукачевому. Високою була дитяча смертність. В 1932 році, наприклад, за 8 місяців народилось 184 дітей, а померло (віком до двох років) - 37. Показовий такий факт: в липні 1936 року в селянина-бідняка Івана Жидика захворів шестирічний син Василь. Із 23 по 30 липня він перебував у мукачівській лікарні. Дитину не вилікували і 1 вересня при смерті знову поклали в лікарню, де вона 6 вересня померла. Вже 11 вересня нотарське управління надіслало вбитим горем батькам платіжні вимоги за «лікування» на суму 298 крон. Батьки були неспроможні заплатити таку велику суму; 22 вересня 1936 року на аукціоні за цей борг було продано все їхнє майно.
Занедбаною була справа освіти трудящих Ільниці. У 1924 році на 900 дітей в селі було всього шість класних приміщень. Іршавський окружний начальник, характеризуючи Ільницьку школу, писав у листі: «Сьогоднішня будова школи невідповідна призначенню, запущена. Дах згнив...». На 1938 рік у селі діяли вже 2 державні школи: одна з українською мовою навчання, друга - з чеською, в яких працювало 20 вчителів. У той же час у селі було 4200 українців, а чехів - усього 45.
14 березня 1939 року Ільниця була окупована військами фашистської Угорщини. Хортисти заборонили діяльність всіх прогресивних організацій, запанував режим терору і грабунків. Комуністи села змушені були піти в підпілля, але своєї діяльності не припинили. Вони провадили антифашистську агітацію, підтримували тісний зв’язок із партизанським загоном Д. Усти - І. Прищепи.
Немало жителів Ільниці, незважаючи на смертельну небезпеку, допомагали партизанам продовольством. Зокрема, Георгія Романа та його сина було кинуто за це до іршавської в’язниці.
Окупанти вбили в таборах смерті 175 жителів Ільниці, 156 мучили в т. зв. трудових загонах.
24 жовтня 1944 року Ільницю визволили частини 17 гвардійського стрілецького корпусу Червоної Армії. Комуністи села, що вийшли з підпілля, відновили діяльність партійної організації, секретарем якої було обрано В. А. Урсту. З перших же днів після вигнання окупантів розгортає роботу Народний комітет, який очолив В. А. Урста. Організовується допомога Червоній Армії в розгромі ворога, зокрема збираються внески у фонд армії, із села добровільцями на фронт пішли 82 чоловіки Немало з них полягли у боях з фашизмом смертю героїв. На їх вшанування в центрі села споруджено пам’ятник.
Народний комітет і комуністи очолили рух селян Ільниці за возз’єднання з Радянською Україною. У листопаді 1944 р. делегати від Ільниці Василь Урста, Юрій Роман, Юрій Бойко та Федір Метровці на І з’їзді Народних комітетів Закарпаття, виконуючи наказ односельчан, проголосували за возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Заходи нової влади викликали люту ненависть вороже настроєної куркульської частини села, яка гуртувалась навколо уніатської церкви. Ворожа діяльність уніатського священика та його «активу» призвела до того, що в перші ж роки після визволення остаточно розірвали з унією всі віруючі. На першотравневу демонстрацію з Ільниці в Іршаву пішло 3500 чол., тобто все село. Такої згуртованості і політичного піднесення не знала історія села.
На початку 1945 року Червона Армія, допомагаючи бідноті Ільниці, виділила 35 т зерна, а навесні - посівний матеріал. За ініціативою комуністів навесні 1945 року в селі створюється п’ять земельних громад, які очолили сільські комуністи. Земельні громади надавали бідноті допомогу тяглом, насінням, було поділено серед бідноти 547 га орних земель та сінокосів. Душею всіх революційних перетворень стала партійна організація села, що налічувала на 1945 рік 11 комуністів.
У рішенні партійних зборів від 5 січня 1945 року записано: «Землю розділити тільки добровольцям, безземельним і малоземельним. Виділити безкоштовно паливних дров і будівельних матеріалів сім’ям добровольців і тих, що фашисти вислали в табори, виявити заборгованість фірми по добуванню вугілля робітникам».
У січні 1945 року за ініціативою парторганізації було налагоджено видобування бурого вугілля на закинутих розробках. У березні місяці 1945 року вручну було добуто перших 80 т вугілля, а до кінця року - 780 тонн. На той час на шахті налічувалось 27 робітників. Тоді ж почалось будівництво шахти № 2.
У березні 1945 року було створено споживчу кооперацію, яка відкрила свої крамниці і почала торгівлю виділеними їй товарами. Відкрились хата-читальня, клуб.
За роки післявоєнних п’ятирічок в Ільниці відбулись корінні соціалістичні перетворення. Створені в 1945 році земельні громади були укрупнені; в 1948 році їх було вже три. У 1946 році село одержало перелогові землі в Чорному Мочарі, обробляти які допомогла Берегівська МТС. Збільшилось поголів’я худоби. Корову мала майже кожна сім’я. В 1947 році в селі було 1320 голів великої рогатої худоби, у т. ч. 758 корів. Селяни все більше переконувались, що в одноосібному господарстві досягти великих успіхів неможливо. Тому вони активно підтримали рух за колективізацію; в селі створюється дві сільськогосподарські артілі. Суцільна колективізація була завершена протягом 1948-1949 років. Велику допомогу новоствореним колгоспам надали парторганізація та робітники вугільних шахт, колектив яких налічував близько 300 чоловік.
Об’єднання обох ільницьких колгоспів в артіль «Перше травня» відбулось у 1949 році, в 1950 році до неї приєднався колгосп с. Осія.
В перші роки колективного господарювання велика увага була приділена піднесенню зернового господарства, зокрема підвищенню врожайності пшениці. Щоб підняти родючість суглинистих та кам’янистих грунтів, була впроваджена вдвоє глибша, ніж раніше, оранка. Цей якісний стрибок було здійснено з допомогою МТС; врожайність зернових різко зросла. Стали успішно розвиватись такі галузі господарства, як виноградарство, садівництво, тютюнництво тощо. У 1953 році було закладено перших 43 га виноградників, у 1959 - ще 60 гектарів, причому різних сортів. Виноградарство стало прибутковою галуззю. Навіть у несприятливому 1967 році колгосп одержав від винограду 16,2 тис. крб. чистого прибутку.
Багато зусиль до зміцнення економіки колгоспу доклали механізатори артілі. У 1960 році з метою розширення посівних площ в урочищі Терники було розчищено від чагарників та каміння перших 5 га землі. До 1968 року механізатори ввели в господарський обіг 87 га нових земель.
Неослабна увага приділялась піднесенню тваринництва. Оскільки свинарство було для господарства збитковим, було вирішено різко збільшити поголів’я великої рогатої худоби та овець. Особливих успіхів у боротьбі за підвищення продуктивності тваринництва досягли у 1960 році доярки Марія Гайдук та Ганна Матіко.
Артіль стала добре розвиненим багатогалузевим господарством. На 1968 рік колгосп мав 2351 га землі, в т. ч. орної - 906 га, виноградників - 160 гектарів. Того року грошові доходи досягли 336 тис. крб., а неподільні фонди - 775 тис. карбованців. Колгосп має 12 тракторів, 8 автомашин, 2 комбайни та багато іншої техніки. Артіль одержує електроенергію від державної електромережі. Неухильно зростає продуктивність праці. З 1962 по 1967 рік затрати праці на виробництво пшениці та молока зменшились у три рази. Із січня 1967 року колгосп перейшов на гарантовану грошову оплату трудодня. Розвиток села у значній мірі пов’язаний з будівництвом вугільних шахт.
На допомогу ільницьким шахтарям, які у 1945 приступили до відбудови шахт, прибула нова радянська техніка. Протягом двох перших післявоєнних п’ятирічок шахти Ільниці були обладнані потужними механізмами. Зокрема, робітники міста Копейська надіслали в Ільницю врубові машини, з Конотопа прибули електросвердла, з Барвінкового - насоси, з інших міст країни - потужні транспортери, електролебідки, вентиляційні установки тощо. В будівництво нових та розширення існуючих шахт в роки п'ятої п’ятирічки було вкладено 1 млн. 509 тис. карбованців.
За післявоєнні роки було збудовано вісім шахт і кар'єр для відкритої розробки вугілля. Неухильно зростав і видобуток вугілля. Якщо в 1950 році було добуто 152 тис. тонн, 1954-196, то в 1957 році - 202 тис. тонн.
Колектив шахтоуправління наполегливо впроваджував передові методи праці. Бригада І. Бровдія виконала виробничі завдання 1966 року на 136,6 проц. і досягла найбільшої в шахтоуправлінні виробітки - 100 м проходки штрека за місяць. За трудові успіхи у 1967 році І. Бровдій був удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора.
Заслуженою славою користується бригада прохідників, якою керує знатний шахтар Ф. Ю. Тюк. За багаторічну і бездоганну роботу Ф. Ю. Тюк нагороджений значком «Шахтарська слава» та медаллю «За трудову відзнаку».
У зв’язку з розвитком у західних областях України більш економічних джерел енергії, з 1962 року дальше розширення видобутку вугілля в Ільниці не ведеться.
Добування вугілля провадиться лише на шахті № 33. В 1967 році шахтарський колектив Ільниці налічував 570 чоловік.
Вручення перехідного вимпела кращій доярці колгоспу «Перше травня». 1967 р.
На базі електростанції, що діяла на бурому вугіллі і була нерентабельною, створено завод допоміжного зварювального устаткування. У 1967 році завод видав продукції на 2 млн. карбованців. Освоєно виробництво шлангових тримачів для напівавтоматичної зварки, роликових стендів для механізації зварювальних робіт, зварювальних маніпуляторів тощо. В 1968 році на заводі, який названо заводом машинобудівельних вузлів, працювало 430 чоловік.
За роки Радянської влади Ільниця стала невпізнанною. П'ять основних вулиць заасфальтовано, забудовано двоповерховими будинками. В центрі села розбито сквер. Всього за роки Радянської влади зведено 1360 будинків. Крім того, споруджено 85 квартир у двоповерхових будинках. У селі діє десять майстерень побутового обслуговування, дві лазні, перукарня. В Ільниці працює поштове відділення, телефонна станція, радіотрансляційна мережа.
Сільським споживчим товариством відкрито спеціалізовані магазини - універмаг, продмаг, чайна, культмаг, буфети та кіоски. У селі є також магазини продовольчих та промислових товарів. З 1948 року в Ільниці працює пекарня та кондитерський цех. За
20 років товарообіг торговельних підприємств зріс у 90 разів.
Завоювання Радянської влади яскраво проявляються в турботі про здоров’я трудящих Ільниці. В селі працює дільнична лікарня, амбулаторія, пологовий будинок, фельдшерсько-акушерський пункт і медпункт на шахті. Сільська Рада, медпрацівники наполегливо борються за підвищення санітарної культури села. Регулярно проводяться санітарні огляди підприємств, установ, торгових точок, вулиць, читаються лекції та проводяться бесіди на медичні теми. Для наймолодших жителів села відкрито три дитячі садки та ясла, де досвідчені вихователі круглодобово доглядають і забезпечують усім необхідним 85 дітей робітників і колгоспників.
У селі діє середня школа, середня школа робітничої молоді, восьмирічна школа, восьмирічна школа-інтернат і початкова школа, в яких 97 учителів навчають близько 2 тис. дітей. Для шкіл споруджені нові красиві
будинки. В Ільниці ліквідована неписьменність. За роки Радянської влади із села вийшло 47 спеціалістів з вищою освітою.
Близько 40 років віддала справі народної освіти вчителька Є. М. Турянчик. В 1954 році її нагороджено значком «Відмінник народної освіти». За самовіддану турботу про учнів вона завоювала пошану всіх жителів села. Свою любов до педагогічної праці вона передала і своїм дітям. Усі її п’ять дочок - педагоги.
В селі споруджено двоповерховий Будинок культури «Шахтар», де ведеться багатостороння культурно-освітня робота. При ньому працює лекційне об’єднання, в якому налічується понад 40 лекторів, гуртки художньої самодіяльності, курси крою та шиття. Заслуженим успіхом користується самодіяльний ансамбль пісні і танцю «Шахтар», який у 1964 році відзначив свій 10-річний ювілей. Колектив неодноразово займав призові місця на районних та обласних оглядах художньої самодіяльності. Багато зусиль до творчого зростання ансамблю доклали їх керівники О. Сосновський та Р. Розовська; в ансамблі виросли свої самодіяльні композитори. Так, зокрема, І. В. Бартин написав пісні «Щастя Верховини», «Шахтарська героїчна», «У нашій Ільниці», які користуються великою популярністю слухачів.
В 1966 році при заводі допоміжного зварювального обладнання створено новин ансамбль з 87 чоловік. У селі працює також ще 2 сільські клуби та 3 бібліотеки.
Швидко зростає в Ільниці економіка підприємств, колгоспу, розвивається культура, освіта. Відрадні перспективи розвитку села. Передбачається будівництво другої черги заводу машинобудівельних вузлів, кількість робітників на ньому зросте до 4 тис. чоловік. Найближчим часом передбачається побудувати нову школу, відкритий басейн, розширити сітку водопроводу, спорудити два залізобетонні мости тощо.
Робітники та населення Ільниці з впевненістю дивляться в майбутнє, яке принесе їм нові перемоги, нові досягнення. В селі Осієві Ільницької сільради народився радянський письменник і археолог Ф. М. Лотушняк. У своєму романі «Повінь» він описав нужденне життя трудівників рідного села протягом 1920-1940 років.

Історія міст і сіл УРСР (Закарпатська область), 1969 рік

ІЛЬНИЦЯ - селище міського типу (з 1971 р.) Іршавського району за 4 км від райцентру. Розташоване в долині річки Синявка (притока Іршавки) біля підніжжя Бужори, за 4 км від райцентру. Населення 8902 чол. 37 вулиць: 3169 дворогосподарств, площа 6140 га. Перша згадка  з 1450 р., коли ним володів пан Кричфалуші. Проте виникло воно дещо раніше. Зберігся народний переказ, що пов'язує заснування села з нападом на Закарпаття татарського хана Атламоша у XIV ст. Хан оточив Мукачево. проте не зміг його взяти, натомість попалив усі навколишні села. Після таких набігів король, щоб сприяти заселенню порожніх земель, щоб залюднювати прикордонну смугу, надавав таким переселенцям пільги, звільняв їх від податків на певний час. Подібні поселення на Східній Україні звалися "слободи", на Галичині - "волі", у нас - "вільниці". Згодом від цієї назви пішов топонім Ільниця. З середини XV ст. село перестало бути вільннцею. перетворилося на феодальну власність. 1460 р. воно належало вже панам Ілошваям. Від їхнього прізвища теж пробували виводити назву села, як і від жіночого імені Ілона, але ці версії менш обгрунтовані. З пізніших власників відомі Бейгані. Гуті. Віткаї. Тарноці. Мезе. Довгаї. Карачоні. 1692 р. тут відомі дві церкви. 1707 р. тут було 44 кріпацьких господарств, що належали кільком поміщикам. 1717 р. село і обидві церкви спалені татарами. їх відбудували, але 1797 р. намісницький уряд постановив, що дві церкви тут не потрібні і ту. що стоїть на гіршому місці, слід розібрати і використати як ремонтний матеріал для іншої. Тоді ж збудовано муровану Михайлівську церкву. 1799 р. відкрито приходську школу. На початку XIX ст. в Ільниці починають добувати залізну руду. Внаслідок цього село стрімко зростає. 1816р. ту т налічувалося 240 будинків і 278 сімей. 1839 р. в селі мешкало 1037 чоловік. У 1881 р. було 570 будинків і 2873 мешканці. 1900 р. - 462 господарства, 3601 житель, в т.ч. 2999 українці. 1901 р. створено кредитне товариство. В урочищі Кам’янка діяла приватна лісопилка, на якій зайнято 25 чоловік. Відома сільська печатка 1844 р. з геральдичною емблемою: щит із зображенням вівці, увінчаний дворянським вінцем. З 1865 р. в Ільниці почали добувати бурс вугілля. Село швидко зростає. На 1900 р. в Ільниці жило 3600 чоловік, в тому числі 2999 українців. 556 німців і євреїв та 45 угорців. Діяла приватна лісопилка. На Першу світову війну з села призвали 247 чоловік. У XIX ст. Ільниця була одним з найбільших населених пунктів Верховинського повіту Березького комітату. На той час поселення мало власну печатку з гербом: у щиті, увінчаному короною. — зображення вівці. Село займає вигідне географічне положення. У чеську добу село помітно розбудовується, у ньому з'являється православна громада. 1923-1928 р. в урочищі Чинявка збудовано з дуба і смереки православну церкву. 24 жовтня 1944 року село зайняли радянські війська. У березні 1945 р. до села приєднали залежні землі Чорного Мочара. Тоді ж створено споживчу кооперацію, що відкрила у селі свої крамниці. Тут діяв фельдшерсько-акушерський пункт і три школи, клуб, хата-читальня. 1945 р. створено 5 земельних товариств. 1948 р. їх укрупнено у три. Восени 1948 р. створено 2 сільгоспартілі. 1949 їх об'єднано в колгосп "1 Травня" (1950 р. до нього приєднано артіль з с.Осій). 1953 р. вперше закладено виноградники. 1946-51 р. закладено 8 шахт і кар'єр для відкритого видобутку вугілля, створено Ільницьке шахтоуправління. Техніку для нього було надіслано з цілої Східної України. Проте через малу рентабельність видобуток вугілля з 1962 р. згортається. Натомість 1972-74 р. збудовано завод вузлів і деталей змазочного устаткування. На базі електростанції, що діяла на бурому вугіллі, було споруджено завод зварювального устаткування. 1946-80 р. споруджено 1480 індивідуальних житлових будинків. 1967 р. розбито сквер. На 1980 р. діяло 13 крамниць на 8111 мешканців села. У 1990-ті з'являються нові підприємства: ТзОВ «Нова — Текст» спеціалізується на пошитті кожаного верхнього одягу: ВАТ «Ільницький завод МЗУ» виготовляє зварювальне устаткування; ТзОВ «Клен» - обробка дерева та виготовлення меблів; ТзОВ «Лігніт» — видобуток бурого вугілля та бентонітових глин: Закарпатській! завод мастильного обладнання виготовляє мастильне обладнання. Загалом діяло 300 підприємців, 40 торгових точок та 12 закладів громадського харчування. Діють 4 дошкільні навчальні заклади, в яких перебувають близько 250 дітей і працюють 90 чоловік; три загальноосвітні школи (1100 учнів. 100 вчителів), школа-інтернат (160 учнів, 40 вчителів) спортивно-гуманітарний ліцей, дитяча школа мистецтв, амбулаторія загальної практики і сімейної медицини (40 осіб медперсоналу), 3 аптеки та 2 бібліотеки, центр дозвілля «Шахтар» та клуб «Новоселиця». Редійгійна Сфера представлена 5 конфесіями: православні, греко-католики, ЄХБ, АСД та ХСД. Діє товариство мисливців і рибалок (50 чол.). 1991-1997 р. споруджено православну Покровську церкву.
Літ.: Богданов О. Ільницька підземка// ЗП. - 2003. - 4 квітня. - С.13: Мацків Я. їм 'ям Ілонки вдячно названі мальовниче карпатське село// СК. - 2008. - М$14. - С.49; Свят лик Я. Жителі Ільниці звикли заробляти гроші// СЗП. - 2008. - 22 травня: Павлище В. Шахтарська Ільниця// НЖ. - 2010. - 28 серпня. - С.19; Бедзір В. Ільницю годують... камінь і глина// УК. - 2013. -21 червня. - С. 11.

Сергій Федака "Населені пункти і райони Закарпаття: Історично-географічний довідник", 2014 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *